За його підручниками навчають оперативників українських спецслужб, він консультує правників і законотворців, готує науковців у галузі права, а серед його вихованців – високопосадовці з Національного антикорупційного бюро, Державного бюро розслідувань, Генеральної прокуратури, Служби безпеки України, Національної поліції та судді. Його називають живою легендою кримінального розшуку.
Про уродженця козацького села Савинці, що на Срібнянщині, Анатолія Михайловича Кислого, який пройшов шлях від оперативного працівника до академіка Академії наук вищої школи, можна розповідати безкінечно, а за його історіями з оперативної служби написати не один бестселер. Та найкраще за людину говорять справи і прості люди, а ще…тяжіння до рідного дому, усвідомлення власного походження, відповідальності перед родом і земляками.
30-го липня Анатолію Михайловичу виповнилося 60 років. У переддень його ювілею ми зустрілись із легендою на його дідівському подвір’ї в козацьких Савинцях.
Зустріч у Савинцях
Родинне обійстя Кислих, що у Савинцях, знайти не просто. Розташоване воно не на асфальтованій вулиці, поодаль від основної дороги – так одразу й не скажеш, що тут знаходиться «гніздо», звідки вилетіла у світ жива легенда правоохоронної та правничої систем. Місце, де зростав відомий земляк, у Савинцях знає більшість, адже Анатолій Кислий разом із старшим братом Петром, намагаються якомога частіше навідуватись на свою батьківщину: один – з Києва, інший – з Харкова. Обов’язково посадити і викопати город! А як без города справжньому українцю, родом із села? Хоч ти академік, хоч полковник – земля кличе!
«Це мій Толичок – найрідніший і найвірніший, — пригортається до Анатолія Михайловича Катерина Жук. – Коли не приїжджає в Савинці, їде до мене з пакунками і подарунками, а його завжди пригощаю вареничками, пиріжечками. Толичок і Петро – це мої найдорожчі люди, це племіннички рідні мого чоловіка, вони у нас дуже і дуже часто. Якби ж були живі батьки, вони б подивились яких тільки синів вони виростили… Дай Боже, їм здоров’я і всіх земних благ!», — не стримує сльози гордості за племінників Катерина Сергіївна.
А як не пишатись, коли серед твоєї рідні такі люди? До того ж, які не лише не цураються свого роду й селянського походження, а навпаки – пишаються і завжди на цьому наголошують. Де б не були Кислі – вони ніколи не втрачають зв’язку з своєю малою батьківщиною. Коли просять люди – безкорисливо допомагають, нікому не відмовляють в проханнях. Газ і водогін по вулиці – це також їхня заслуга. Комфортно, коли йде вода по трубах. Хоча і в родинній криниці не всихає джерело.
«Яка ж тільки смачна та цілюща вода з нашої криниці», — зачерпуючи чашкою, підносить до вуст прозору прохолоду Анатолій Кислий.
Ось – поруч із ним його однокласник Володимир Давиденко. До самого випуску Савинської школи вони просиділи за однією партою. Та й поза школою були не розлий вода: разом ходили купитись, рибалити, збирати гриби. Все босоноге дитинство промайнуло пліч о пліч. Минули роки, у обох повиростали діти, з’явилась на скронях сивина, а вони й досі дружать.
«Скільки прожили разом, ніколи не цурався, — каже Володимир Давиденко про свого відомого однокласника. – Нам вже, вважай, по 60, але ні разу ми навіть не подумали, не те, що сказали, одне на одного лихого слова».
Цінують свою дружбу чоловіки – невимушену і не обтяжену якоюсь вигодою. Так здатні дружити тільки справжні люди, без черствості і гнилі в середині.
Матір Володимира Давиденка Євдокія Андріївна пам’ятає обох братів з малечку – як не як, сусіди. «Прості, чесні і добродушні, як і увесь їх рід, — скромно розповідає сусідка. – Батько, Михайло Іванович, 47 років пропрацював шофером в колгоспі, мама, Ганна Василівна, – спочатку різноробочою, потім 30 років начальницею поштового відділення».
Мало хто з сучасників знає свій рід, а Анатолій Кислий може назвати всі пам’ятні дати, всіх поіменно – від народження до відходу у засвіти. Саме так можна охарактеризувати відсутність людей із роду на сущій землі, бо ж хіба смерть настає тоді, коли про них забуваєш? Доки пам’ятаєш – всі вони живі! Живий у серцях і посміхається до своїх онуків їхній дід по батьківській лінії Іван Миронович Кислий, що загинув на Фінській війні. Дивиться з Неба і пишається своїми нащадками дід по матері Василь Хомович Жук, котрий пройшовши війну розвідником, і, зустрівши Перемогу в Берліні, повернувшись в рідне село, доклав багато зусиль для його розбудови. До останніх днів виховував Петра і Анатолія, вчив шанувати старших, цінувати і любити життя. Живий і рідний брат діда Олександр Васильович Жук, що приліг спочити у братській могилі на Черкащині. Пам’ятають вони і про Христину Миронівну Кислу – їхню двоюрідну бабу, які у 13-річному віці, лишилася зору і до кінця життя, разом із шістьма іншими членами великого роду прожила у їхній «рукавичці» — тісній, гамірній, але такій рідній і теплій. У тій «рукавичці» всі вони мирилися та раділи, завжди були обігріті та нагодовані, тішилися кожному світлому дню…
З родинного гнізда
Першим вилетів у широкий і незвіданий світ Петро. Саме старший брат торував дорогу Анатолію, був його опорою та надійним порадником – таким він залишається і до сьогодні.
Закінчивши у 1978 році загальноосвітню Савинську середню школу, пішов у самостійне життя, і Анатолій Кислий. Перший рубіж, який він здолав самостійно – вступив на навчання в Харківський технічний інститут механізації та електрифікації сільського господарства. Обрав навчання в ньому, бо мріяв із дитинства працювати на землі. У Харкові майбутньому академіку було легко, бо ж вийшло так, що коли він закінчував школу, його старший брат Петро – Інститут.
«Цей період адаптації пройшов легше, бо поруч був він», — згадує ті часи Анатолій Михайлович .
Як і будь-який оперативник, Анатолій Кислий – прихильник точності і послідовності в хронології. Звісно, кожному періоду життя цієї непересічної особистості можна сміливо присвятити щонайменше розділ в книзі, та ми все ж обмежимось найцікавішим, а найголовніше – сучасним поглядам на закон і його виконання, корупцію та бандитизм, які буквально з’їдають нашу країну з середини.
Його шлях до олімпу правоохоронної системи почався досить не очікувано. Так, по закінченню вузу один із наших земляків Михайло Ілліч Василенко запропонував молодому випускнику Анатолію спробувати себе в автотранспортному підприємстві. Той погодився. Починав механіком, потім керівником автоколони, далі керівником автогосподарства, але в же в структурі системи органів внутрішніх справ. Там Анатолій Кислий побачив себе правоохоронцем і вирішує стати правником. Знову їде навчатися в Харків, закінчивши Національну юридичну академію імені Ярослава Мудрого за спеціальністю «Правознавство».
Під час навчання в Харкові вагомий вплив на формування «правової свідомості» Анатолія Михайловича справив Микола Миколайович Перепелиця – професор кафедри оперативно-розшукової діяльності Харківського національного університету внутрішніх справ. Під його керівництвом Анатолій Кислий у свій час захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук.
Так і знайшов він себе у тому, щоб завжди бути на рубежі, захищати права і свободи громадян. З 1983 по 2015 рік, 35 років життя, Анатолій Кислий віддав правоохоронній системі, пройшовши шлях від оперативника до керівника правоохоронного органу. Окрім цього працював у структурах державної податкової адміністрації, Служби безпеки України. За 35 років роботи багато зробив для держави, захисту людей, і в цілому для свого зростання як науковця та правника.
Кожна з його нагород – зароблена потом і ризиком
Недоспані ночі, місяці, роки, новий напрямок, нова професія – все це було недаремно.
Чого тільки варті його нагороди? Кожна з них давалася потом і ризиком!
Ось – дозвіл МВС України на зброю, наданий довічно.
«Ця зброя, пістолет «Форт-1705», від Президента України за проведення біля 20-ти успішних операцій з виявлення та знешкодження злочинних груп. Зброю вручав перший заступник міністра внутрішніх справ Володимир Миколайович Євдокімов», — говорить полковник.
Ризик – це те, з чим він постійно зустрічався. Без роздумів рвався вперед, особисто очолюючи силові операції. А як інакше? Треба власним прикладом показувати особовому складу як діяти.
Не було і миті вагань у Анатолія Кислого і тоді, коли надійшла тривожна інформація з Чорнобиля. 26 квітня 1986 року він перебував у рідних Савинцях. Вже на третій день він опиняється в Чорнобилі, звідки повернеться тільки у березні 1987 року з підірваним здоров’ям і подвійною дозою страшних рентгенів. Дякувати Богу, проходить реабілітацію і повертається в стрій. Через два роки, у 1989-му, Анатолій Кислий отримує учасника бойових дій за Нагорний Карабах. І досі в пам’яті бувалого оперативника стоять ті криваві спогади, коли за одну добу було вирізано 2700 чоловік мирного населення. Справжні етнічні чистки… Страшні і безжальні.
Чи був хоча б день у його тривожному житті, коли можна було спокійно відпочити. Для когось посада – це можливості збагатитись чи посилити вплив, для нього – це обов’язок! А вплив Анатолій Михайлович посилював не посадами, а власним авторитетом, суворим і справедливим характером, з яким рахувалися і Президенти, і «злодії в законі».
«Перебуваючи на керівних посадах в МВС, щодобово доводилося приймати оперативні зведення, вчинені на території Київщини, а це – в середньому 500-600 злочинів за добу. Їх потрібно розписати, розглянути, скерувати, самому десь прийняти участь, — пригадує будні тодішній заступник начальника обласного УМВС Київщини. – Для мене головним було завжди почуття захищеності людей, а основним критерієм оцінки довіра населення, яке відчуває захист від правоохоронних органів».
За його оперативними справами можна писати книги та знімати кримінальні історії. Наприклад таку!
«Очолював я тоді управління карного розшуку, — починає розповідь полковник. – І ось надійшла заява від батьків, які відправили трьох діточок на відпочинок до Криму – дві дівчинки 14 і 16 років і хлопчик 16 років. До Криму діти не доїхали. У нас практично була нульова інформація, але треба було оперативно включатись у розкриття злочину. Звісно, були окремі технічні можливості, якими ми і скористались, взявши слід підозрюваного. Ним виявився лікар. Він викрав дітей з метою трансплантації внутрішніх органів. Завіз їх до Харкова, там їх утримували тиждень на базі відпочинку. Після цього дітей мали вивезти через «вікно» в Росію, а звідти – на Туреччину для подальшого розчленування і використання в якості донорів. Ми провели злочинця до самого кордону і затримали його «на гарячому», тим самим, врятувавши дітей».
А чого варта історія про злочинну організацію з числа 23 осіб із розподілом ролей та лідером?
Вишгород, Ірпінь, Обухів, Васильків, Бровари, Бориспіль – злочинці спеціалізувались на грабежах і впродовж трьох років безкарно грабували заможні будинки Київщини. На їх слід Анатолій Кислий з командою досвідчених оперів вийшов за пів року. Всіх задокументували, частину з них затримали: спочатку 8 чоловік, які дали необхідні покази, і впродовж року-півтора – затримали всю банду.
«Чим важливі подібні затримання? – пояснює досвідчений оперативник. – Це резонансні злочини, які впливають на авторитет органів внутрішніх справ».
За сотні, тисячі розкритих справ Анатолія Кислого представлено до понад 200 державних і відомчих нагород. Окремі з них – особливо цінні для нього. Треба зазначити, що в структурі МВС він досяг справжньої вершини, олімпу! Втім, не лише там йому доводилося працювати.
Президент України Леонід Кучма створює координаційний комітет і ставить завдання навести порядок у структурі Державної Податкової Адміністрації. Корупція. Тоді це слово тільки з’являлось. У вищих ешелонах влади про нього говорили пошепки, а в податковій корупція вже процвітала.
Після призначення екс-міністра МВС Юрія Кравченка на посаду голови ДПА України, до податкової запрошують професіоналів для наведення порядку. Одним із таких став Анатолій Кислий. Кравченко призначає його керівником департаменту інспектування, відомого контролю ДПА. Фактично вся функція організації та контролю була покладена на нього. Часу було мало. За місяць-другий треба було показати результати. Його команді вдається змінити близько 80 відсотків керівного складу як центрального апарату, так і регіональних підрозділів. Серед функцій полковника Кислого – внутрішня безпекою працівників ДПА. Йому знову все вдається – через півтора роки Президент України нагороджує Анатолія Кислого медаллю «За вірність службі».
Шлях до науки
Коли Кравченко подає у відставку з голови ДПА, Анатолій Михайлович повертається в систему МВС і очолює центр з підготовки оперативних працівників-розвідників, яких готували для оперативних підрозділів МВС України. Там він і знайшов себе як викладач і науковець.
«Я побачив, що в мене достатньо практики та досвіду, — пригадує мотивацію нині вже академік. – Спочатку, було, замислився, а потім відповів: а кому як не мені зайнятись науковою діяльністю? Таким чином я почав займись наукою».
Відтоді, з 2000-го року 21 рік безперервно Анатолій Кислий займається науково-дослідною та науково-педагогічною діяльністю. У 2007 році він успішно захистив кандидатську дисертацію за спеціальністю «оперативно-розшукова діяльність». Після успішного захисту його призначають на посаду проректора Київського юридичного інституту МВС України, звідки Кислий, після чотирьох років праці, запрошений та переведений на посаду заступника начальника ГУ в Київській області. Начальником кримінальної міліції він працює з 2007 по 2015 роки, фактично керуючи кримінальною міліцією, а потім поліцією Київщини.
Між робочими буднями, організацією розслідувань злочинів, Анатолій Михайлович знаходить час на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук. У 2012 році він захищає дисертацію, а 2015 році отримує вчене звання професора.
Нині професор Кислий очолює потужний науковий заклад – навчально-науковий інститут права імені князя Володимира Великого. Багато і тут він зробив корисного за цей період. Так, на базі Інституту створено три спеціалізовані вчені ради по захисту докторських та кандидатських дисертації, одну з яких очолює Анатолій Михайлович. В середньому щороку тут захищають дисертації близько 100 науковців. Більшість дисертацій відмічено на рівні Міносвіти як кращі в державі.
«Основна ідея і результат дисертацій – це використання знань на практиці, а більшість матеріалів, які захищають здобувачі, мають практичне значення, — пояснює професор. – Окремі дисертації мають практичне застосування в профільному комітеті парламенту для внесення змін і доповнень в галузі права».
Інститут, який очолює Анатолій Кислий, має у штаті 36 докторів юридичних наук і 90 кандидатів юридичних наук, 25 професорів і 80 доцентів. Отакий потенціал альма-матер, який окрім навчально-дослідної роботи, забезпечує освітній процес. Шість кафедр на здобуття вищої освіти!
У 2019 році Анатолія Кислого обрано академіком в галузі права Академії наук вищої школи України.
Під його керівництвом виросли не лише досвідчені оперативники, а справжні державні мужі, котрі очолюють відомства. Голова Нацполіції України Сергій Миколайович Князєв, керівний склад НАБУ та ДБР, генерали поліції – близько 200 вихованців, учнів та колишніх підлеглих Анатолія Кислого сьогодні обіймають керівні посади. Анатолій Кислий – це, без перебільшення, власна наукова школа, адже під керівництвом захистилося 58 учнів на здобуття наукового ступеня доктора та кандидата юридичних наук. Всі вони перебувають на керівних посадах в правоохоронних органах. «Моя мета – працювати на результат нашої держави», — дає коротку характеристику планам на життя академік Академії наук вищої школи.
А визначення криміналітету та корупції?
«Криміналітет, як і корупція, є загрозою національній безпеці держави!», — констатує правник.
Хіба не такі люди, необхідні державі, як свіже повітря. Тому й цінують його досвід. Нині Анатолій Михайлович є радником і помічником у чотирьох правоохоронних відомствах з організації роботи правоохоронної діяльності. А ще…планує повернутись в систему для того, щоб правильно її реформувати, а найголовніше відновити довіру населення до правоохоронців.
Найбільша радість – коли учень перевершив вчителя
Не кожне село може похвалитись такими земляками. Та де там село? Район! Колишній Срібнянський район дав двох академіків – Кислий Анатолій Михайлович та Волох Дмитро Степанович, колишній начальник Чернігівського обласного аптечного управління. Та найбільша гордість – це усвідомлення шанобливого ставлення випускників до своєї альма-матер. І хоча сьогодні через об’єктивні демографічні обставини з 2017 року стоїть Савинська школа живим пам’ятником селу, та з якою помпезністю і шаною у 2012 році відзначали її сторіччя в селі? Величезний оркестр на 30 музикантів, народний артист України, три заслужені артисти України – на цьому грандіозному святі гуляло за три сотні свинців. Свято рідної школи – свято всього села. І велика заслуга в його організації лежить на плечах відомого випускника школи професора Анатолія Кислого.
Перший духовний наставник академіка, колишній Директор Савинської середньої школи Петро Даніленко неабияк пишається тим, що його учень перевершив учителя.
«Риса Анатолія Михайловича – завжди досягати поставленої мети, — характеризує свого учня Петро Іванович. – Він ніколи не опускав руки. І брат у нього такий – також полковник міліції Петро Михайлович Кислий. Анатолій Михайлович – виходець із простою сім’ї, мною дуже шанованої. Для мене велика честь представляти Анатолія Михайловича як мого учня, який досяг значних висот у житті і перевершив учителя. Сьогодні він – жива школа. Багатьох вчителів зараз немає в живих, але для такого району як наш, у якому близько 10 тисяч населення, мати двох академіків, один із яких наш випускник є гордістю. Анатолій Михайлович ніколи не соромиться того, що він простого походження, ніколи не пориває зв’язків із малою Батьківщиною».
А й справді, можна скільки завгодно бити себе в груди, бігати з прапором і вишиванкою, кричати на кожному закутку про патріотизм, але справжнім патріотом є той, хто приносить користь державі. У випадку з Анатолієм Кислим ця користь є більш, ніж відчутною.
«Не осором свого роду, не загуби його», — найголовніша настанова від рідного брата, з якою йде по життю і від якої ніколи не відступає жива легенда кримінального розшуку, наставник і виховник державних мужів.
Віталій Назаренко
Фото та відео Сергія Кордика
